Вправи з історичної певності. Деякі коментарі щодо історії Львівського міського палацу культури імені Гната Хоткевича

19 Травня 2019 • Денис Панкратов

У середині жовтня минулого року я потрапив на архітектурно-просторовий воркшоп з (ре)дизайну Львівського міського палацу культури імені Гната Хоткевича. Захід, який організовували адміністраторки палацу, зібрав молодих архітекторок/-ів із різних вишів України навколо завдань функціонального переосмислення й проектної оптимізації публічних просторів будівлі. Моя участь у цьому заході була обмежена інтересом до історії побудови палацу й непевними спробами взаємодії з учасницями й учасниками воркшопу.

Кілька років тому я вперше встав перед червоним, майже іржавим фасадом цієї функціоналістичної споруди.

Знизу – ряд темних квадратних бійниць – підвальних вікон, над ними – стрімкі вертикальні смуги випненої цегли й такі самі вікна першого поверху. Попід тими вікнами – дві білі смуги бетонного карниза сходяться до білого бетонного еркера, в якому розташовані тяжкі скляні двері головного входу. Над дверима, в еркері – балкон, від нього обабіч розходяться великі вікна другого поверху. Червона стіна вивищується до трьох поверхів й закінчується аттиком із цегляним візерунком.

In commodo lectus imperdiet, convallis est ut, efficitur nisi. Nulla scelerisque sollicitudin aliquam. Vestibulum rutrum lacus et convallis molestie. Nam dictum erat purus. Duis consequat elementum congue. Cras metus tellus, rutrum eget lorem a, posuere tristique nunc. Donec tincidunt ante at ligula aliquet blandit. Ut volutpat mi et ex tristique, a porttitor ante fringilla. Quisque feugiat turpis nec lorem mollis dictum. Integer vulputate libero quis neque pharetra, pretium viverra ex euismod.

Понад те, мене зацікавили декілька речень із історії побудови палацу, що були надруковані на скляній табличці біля входу. В цих реченнях йшлося про робітничий страйк 1924 року, під час якого профспілка комунальних робітників Львова вирішує збирати кошти на зведення дому для потреб робітництва; протягом декількох років члени профспілки віддавали 1% своєї зарплатні й урешті, близько 1933 року, замовили архітектурний проект й розпочали будівництво. Будували власними зусиллями, в позаробочий час і вихідні. 1934 року робітничий дім почав функціонувати. Неформально цю будівлю називали «Червона фортеця».[1]

Власне, інтерес до такого вияву самоорганізації, до спільної практики створення середовища, врешті, до уявлення про свій вільний час, його практичне /архітектурне/ ствердження робітництвом початку ХХ сторіччя – тими, хто не мав жодної влади над своїм часом взагалі, – живив ідею дістатися архівів палацу.

Перше, про що дізнався, коли потрапив на воркшоп, – що в палацу немає свого архіву, тим паче міжвоєнного періоду. Проте до праці з історією палацу в архівах міста знайдено архітектурний план будівлі, що його на початку 1930-х розробили Тадеуш Врубель та Леопольд Карасінський. Розробляючи (ре)дизайн палацу, учасниці/-ки воркшопу великою мірою орієнтувалися на цей оригінальний план приміщення, співвідносячи з ним радянські й післярадянські зміни у просторі.

Щодо самих цих змін – чималої розбудови приміщення, що відбулася у 1976-1980 рр., – відомостей не так вже й багато, загалом це розповіді колишніх та сьогоднішніх працівників/-ць палацу.

Крім того, тут залишились деякі документальні матеріали – репрезентативні каталоги радянського періоду.[2]

Направду, рішення попервах звернутися до радянського архіву постало в контексті невеликої, проте показової дискусії серед учасниць/-ків воркшопу. Розмірковуючи щодо автентичності інтер’єрів споруди, значень і доцільності тих матеріалів, що ними оздоблений палац, сформувались дві різні точки зору.

Одна воліла за можливості редукувати інтер’єр до того стилю, з якого походить будівля, – модерністського функціоналізму початку ХХ сторіччя; друга вбачала в радянському туфі й цегляних колонах поміж ним, якими вкриті стіни палацу, певне символічне значення й історичну цінність.

Той камінь – вірменський туф фіолетового відтінку, прибалтійська цегла початку 1970-х, що її відшукали для розбудови палацу як найбільш наближену до автентичної цегли. А разом із ним – сірий камінь із вирізьбленим флористичним рисунком; фрагменти білого каменю, випнені гострим рельєфом з бетонних стін; коричнева керамічна плитка з радіусним візерунком; рельєфна гіпсова плитка; гіпсове панно – барельєф середньовічного міста; панно (пейзаж зі смереками), викладене з різнокольорового каменю; мідяний пояс попід стінами і т.д.

До того ж – вірменський туф, пофарбований у синій колір; нещодавно перекладена новітня цегла на фрагменті однієї з колон; керамічна плитка, обклеєна жовтою плівкою; гіпсовий барельєф, зафарбований охристою емаллю; вицвілі фрагменти стін, що винирнули з-під пересунутих меблів…

Учасниці/-ки воркшопу влучно помітили роздрібненість, пошматованість й фатальну колажованість цього простору. Саме цей сумнівний і хиткий дизайн на стикові радянського й післярадянського ставлення до простору, це накидане докупи історичне перегукування рельєфів і площин, недолугий палімпсест раптово постає тим важливим історичним вузлом, який складно розгледіти в міжвоєнній історії палацу. Цей вузол пов’язує простір і його суто архітектурну історію з реальністю людських відносин: стихійних індивідуальних і колективних практик освоєння, (пере)привласнення й (пере)винаходження цієї архітектури.

Водночас на тлі сучасного стану інтер’єрів палацу, який так інтенсивно засвідчує присутність людини, уявлення про тих, «хто був тут до нас», хто заснував, будував й розбудовував цю споруду, дедалі більше тьмяніє, розчиняється в іржавій цеглі фасаду й розпорошується по архівах.

Матеріал нижче – це коментування паралельно поглядові, який воліє відшукати й утвердити присутність людини на вицвілому полі репрезентації.

Один з радянських альбомів, в якому зібрані матеріали публічної роботи за 1970 рік на той час Будинку культури Львівського трамвайно-тролейбусного управління (далі – ЛТТУ), називається «Масово-політична та культосвітня робота ЛТТУ» і присвячений 100-річчю з дня народження В. І. Леніна.

Зачинає альбом одна невелика світлина, поміщена в глибині листа. На ній з-за відчинених дверей бачимо світлу кімнату, в центрі якої – ряд із чотирьох невеликих столів; навколо кожного – по два стільці, один навпроти одного; над останнім столиком, найвіддаленішим, на тумбі стоїть телевізор. Телевізор вимкнений, з вікон мерехтить світло, в кімнаті немає людей. Поруч із фотографією підпис – «Кімната відпочинку».

Наступна сторінка містить графічне зображення будівлі палацу, якою вона була до розбудови. На передньому плані, попід стіною, зображений тролейбус; на даху еркера майорить прапор; над головним входом – прямокутник із чиїмось портретом.

На наступних сторінках підклеєні різноманітні екземпляри кишенькового формату буклетів, лекційних програмок, запрошень, розкладів тематичних зустрічей та ін. Врешті, з’являються перші обличчя – фігури й профілі чоловіків і жінок – за каноном, усміхнені, оберненні до правого поля листка, за край зображення.

Чи відповідає характер цих облич обличчям реальних чоловіків і жінок, яким адресовані ці зображення? Чи ті чоловіки й жінки переймали щось від характеру цих портретів? Чи це залишалося іконографічною конструкцією, не дотичною до реальності людей?

Сцена – чи не єдине місце, до якого звертається погляд радянської документації. Уніфікований освітлений простір, на якому концентрується організоване дозвілля людини: символічна певність групових фігур, їхнього вбрання, хореографії, окремих жестів, безкінечних і незмінних посмішок. Погляд, локалізований сценою, виключає випадковість, приховує повсякденність у темряві глядацької зали.

Натрапляю на сторінку з підписом «Дитячий хоровий колектив (кер. Селезньова)». Над підписом залишився невеликий фрагмент фотокартки, більша її частина була кимось вирвана. На збереженому фрагменті можна побачити декількох дітей, які виступають на сцені. Якість фото не дозволяє розгледіти облич, лише темні окреслення зачісок і головних уборів.

Біля фотографії вклеєний надрукований машинкою листок із кількісними відомостями про діяльність колективу за 1970-1971 рр.: вид заходів, географія, кількість відвідувачів.

Посеред каталогу, який репрезентує московські гастролі різних колективів палацу в 1960 році, розміщена згорнута на дві частини світлина. На лівій частині фотографії можна побачити сцену, на сцені – чоловік у профіль, співає. За його спиною – четверо чоловіків з музичними інструментами. Відразу збоку біля сцени сидять декілька глядачок у хустках, за ними стоячи скупчуються інші слухачі, перекриваючи довгий освітлений коридор на дальньому плані. У другій частині, що відділена складкою, попід сценою стоїть мікрофон, біля нього – табуретка із магнітофоном. Біля табуретки, підтримуючи рукою навушники, сидить жінка. Невеликий прямокутник темної підлоги відділяє від сцени глядачів і глядачок. У перших рядах сидять жінки й бабусі в хустках, ватниках і шубах, поруч – чоловіки в кепках і шапках. Посередині першого ряду – чоловік у виробничому фартуху. Із третього ряду й далі – робітниці й робітники дивляться на сцену стоячи, визираючи через плечі й голови своїх колег. Зверху кадр закінчується білими плямами складених на колінах рук, з високих підвіконь звисають рядами ноги.

Подія відбувається посеред виробничого приміщення одного з московських заводів.

На стіні Палацу висить радянського часу сіра табличка з вирізбленим написом: «В цьому будинку 16 травня 1936 року відбувся антифашистський конгрес діячів культури».

Сторінка з газети «Трибуна робітнича» від 24 травня 1936 року.[3] Репортаж про конгрес. Посеред щільно видрукуваних стовпців літер світліють пустоти, позначені в центрі написом «Конфісковано!».

Репортаж зачинається маніфестацією – вітанням – до невтомних матерів, до голодуючих селян, до пекарів, будівельників, каменярів, друкарів, залізничників, шахтарів, до єврейського студентства, моряків, солдатів, що «втомилися від тривалого маршу», «до всіх, хто не бояться думати й говорити». Вітання закінчується реченням: «Ми не шукаємо нових джерел натхнення у вашому змученому колі та прагнемо сильним словом святкувати велич спільної справи, і це – гідність людської долі».

Посередині сторінки тьмяніє зображення із підписом: «Фотографія учасників з’їзду працівників культури у Львові».

Фігури людей у кілька рядів, серед яких важко ідентифікувати когось, – мереживо світлих плям облич і білих комірців, складених наперед рук, пара світлих жакетів; жінка із білим бантом сидить посередині; іще одна стоїть із білою шаллю на плечах.

Понад людьми білі смуги бетонного карниза стягуються до еркера, що в ньому чорніє парадний вхід; над людьми – темні бійниці вікон першого поверху посеред цегляного рельєфу.

Можливо, одна з жінок – Анна Ковальська, що проголошувала вітання. Дуже ймовірно, поміж інших є лиця Ванди Василевської, Галини Горської, Степана Тудора, Олександра Гаврилюка, Ярослава Галана, Кузьми Пелехатого, Кароля Курилюка, Леона Кручковського та інших культурних діячів й політичних активістів тогочасного Львова.

Цей захід був пізніше добре задокументований радянською історіографією та міцно вписаний у радянський наратив возз’єднання Західної України з УРСР в якості взірцевої партійної акції.

Замітка авторства Галини Горської, вміщена в мистецькому часописі «Сигнали» за червень 1936 року, дозволяє дещо ухилитися від великої історії полум’яних виступів та одностайно прийнятих резолюцій, відірвати погляд від фігур на сцені.[4]

У ній сповіщається про тогочасний Львів, «…де відлуння жахливих квітневих днів ще не пройшло. Львів, що страждає й бунтує, мучиться й бореться».[5] У ній сповіщається про робітників із «голодним і гарячкуватими очима», що скупчувалися біля входу до Будинку працівників громади, про «Тягар зневаги», який ці люди несуть на своїх плечах. Про страйк будівельників, про делегата від них, що мав зачитати новини з того страйку перед конгресом.

Замітка є не просто репортажем, але й критичним зауваженням до письменництва конгресу. До тих письменників і письменниць, які надто беззастережно віднесли страждальне й бунтівне піднесення робітництва, їхню підтримку й схвалення цієї події, до агітаційної якості власних віршів.

«Ванда Василевська, пишучи про свої враження зі з’їзду, згадує дійсно своєрідний і особливий момент, коли на питання, що міститься у вірші Бронєвського – «Готові?», двохтисячна зала відповідала, як одна людина: «Готові!».
Але цей момент не повинен бути тільки миттю сп’яніння від влади власного слова.
Повинен він бути також моментом розуміння глибокої відповідальності, яка на нас ваготить.
Не тільки руку й слово, що потрібні в боротьбі, маємо дати їм.
Настане мить, коли не ми їх, але вони нас запитають: Готові?
Нам потрібно відповісти: Готові!»

Це погляд, який не влаштовує сама сцена, він знаходиться десь під нею – на малому проміжку з першими рядами крісел. Це оглядання динаміки спільного захоплення тих, хто виступає, із публікою.

Врешті, ця замітка дозволяє дістатися тієї історії, що покликала звести будівлю, саме як неоднозначне свідчення про становлення відносин. Відносин між тими, хто виробляє культурний продукт і – можливо, вперше – тими, для кого він виробляється.

В архітектурному плані Т. Врубеля запроектована сцена завширшки 11 метрів, глядацька зала на 350 місць і балкон на 170 місць, також гардероби, буфет, вбиральні. У цьому ж архітектурному плані запроектовані локації для гри в шахи й карти, доріжки для боулінгу. Також бібліотека, читальня й лекційне приміщення. Також кімната для паління. На ескізі фасаду будівлі, на еркері, запроектований прапор.

[1] Детальніше з історією Палацу культури ім. Гната Хоткевича можна ознайомитись за посиланнями: https://lia.lvivcenter.org/uk/organizations/16-dim-robitnykiv/ https://lia.lvivcenter.org/uk/objects/kushevycha-1/

[2] Репрезентативні каталоги радянського періоду присвячені різноманітним символічним подіям Будинку культури Львівського трамвайно-тролейбусного управління, або «клубу трамвайників» (радянська назва палацу до 1980 року), й Палацу культури робітників комунального господарства ім. Н. І. Кузнєцова, неформальна назва – «Кузнєчік» (з 1980 до 1996). Серед них:

● «Ансамбль народного танца клуба ЛТТУ – участник сьемок кинофильма «Песни над Днепром»», 1956 р.;

● «Творчий звіт ансамблю народного танцю БК ЛТТУ перед трудящими м. Москви», 1960 р.;

● «75 років трамваю», 1969р.;

● «Масово-політична та культосвітня робота ЛТТУ», 1970 р. – присвячений сторіччю з дня народження В. І. Леніна;

● «Львовский дворец культуры работников комунального хозяйства им. Героя Советского Союза Н. И. Кузнецова», 1980 р.;

● один післярадянський безіменний журнал заходів, що відбувалися в 1995-1997 рр.

[3] Фрагмент газети можна знайти в матеріалі про Конгрес польськомовного видання Lewacka Sztuka: http://lewackasztuka.blogspot.com/2018/09/lwowski-zjazd-pracownikow-kultury.html

[4] Sygnaly №18, Pisarz i Masy, H. Gorska: https://polona.pl/item/sygnaly-sprawy-spoleczne-literatura-sztuka-1936-nr-18-1-czerwca

[5] Ідеться про робітничі демонстрації, що відбувалися у Львові у квітні 1936 року. Під час демонстрації поліцією було вбито одного з її учасників – Максима Козака, після чого протести вибухнули з новою силою й до травня майже не припинялися. Детальніше можна ознайомитись тут: https://lia.lvivcenter.org/uk/events/vladyslav-kozak-funeral/

–

Денис Панкратов: художник, дослідник, співзасновник Метод Фонду

–

Вправи з історичної певності. Деякі коментарі щодо історії Львівського міського палацу культури імені Гната Хоткевича

19 Травня 2019 • Денис Панкратов

EN | UKR