Степ, де бігають зайці, фазани, а дехто навіть бачив лисиць

Минулої осені мені трапилось їхати 9 годин в автобусі «Лисичанськ – Маріуполь», маршрут якого пролягав вздовж лінії розмежування – територією, що на одному з перших блокпостів позначалась як «зона контролю». Це був один з перших разів, коли я подорожувала на Донбас, і мій погляд, сповнений зачудування та захоплення, я певна, був подібний до погляду тих, хто більше сотні років тому спостерігав інтенсивну індустріалізацію регіону. Нерівна земля, яри та пагорби особливо підкреслювали масштаб просторів, посеред яких час від часу виростали велетенські промислові споруди. Водночас це було захоплення, в якому одразу захотілось засумніватись, підважити його, підозрюючи в наївності й поверховості. Ця внутрішня суперечність стала поштовхом для дослідження символічних опозицій навколо (не)індустріалізованих ландшафтів Донбасу.

Радикальних перетворень ландшафт Донбасу зазнав наприкінці XIX століття: тоді в малозаселених степах стрімко формувались робітничі поселення, виникали залізниці, нові промислові об’єкти, як-от металургійні заводи та шахти. Ці ландшафти, життя та побут в регіоні описано в часто суперечливих свідченнях мандрівників і тимчасових працівників, робітничому фольклорі. Велика кількість робітників на Донбасі були колишніми селянами, для яких робота на шахті означала не лише нову трудову дисципліну, а й іншу взаємодію із землею: робота у замкненому просторі, без світла та свіжого повітря; втручання у надра землі та видобуток вугілля вважались гріхом. Деякі сучасники захоплено описували світ технічного поступу: «Їдучи цими краями, можна спостерігати скрізь на горизонті масу заводських труб, що стирчать і димлять, шахтарських вишок, а вночі в усіх напрямках видніються заграви від доменних печей, що виплавляють руду…» (Василь Бабенко, етнографічний огляд 1905 року).

Однак неодноразово робітничі поселення описували як похмурі та одноманітні місця, де бракує комфортних умов для праці та дозвілля: «…і цю красу могла отруїти шахта та її навмисно прозаїчна обстановка, що так не пасувала до весняного степу, особливо величезні купи наваленої білувато-сірої породи, що горіли смердючою сіркою, де в білуватому диму завжди вовтузилися силуети людей, що перекидали вагонетки з породою. Я пам’ятаю дивне відчуття «неволі», яке часто охоплювало мене в перші роки служби на рудниках, особливо гостре навесні… З’являлося пристрасне бажання втекти, туга тиснула до сліз…» (спогади гірничого інженера Олександра Феніна, друга половина 1890-х років)[1].

Опис нового ландшафту часто протиставлявся недоторканому та мальовничому степу, «Дикому полю», що існував тут задовго до приходу важкої промисловості. Такі опозиції навколо змін ландшафту характерні не лише для Донбасу, а й для багатьох світових індустріальних міст, наприклад, для південного Вельсу, де «чарівним та свіжим, вкритим літньою імлою» долинам протиставлялись потворні терикони та страхітливі чорні печі, димарі, вагони з вугіллям. У мистецтвознавчій літературі можна зустріти критику вугілля і як мистецького об’єкта, і як матеріалу: вугілля виявляє свої корисні властивості лише після спалювання, тобто знищення; воно рівномірно чорне та не несе жодного задоволення для зору, нюху, дотику – на відміну від дерева, мармуру, каменю, шкіри, паперу[2]. Однак незважаючи на це, ці регіони не ставали менш привабливими для мандрівників. У фотографії популяризувався жанр індустріального пейзажу, який часто можна було побачити на тогочасних листівках. Прикметно, що терикони були активно інкорпоровані в радянські пропагандистські зображення – вони стали маркерами індустріального міста, зображувались у путівниках, на листівках та гербах міст. Однак їхній образ був цінний лише тією мірою, якою вміло приховував власну «некорисну» природу та виконував функцію замінника «природних» мальовничих схилів.

In commodo lectus imperdiet, convallis est ut, efficitur nisi. Nulla scelerisque sollicitudin aliquam. Vestibulum rutrum lacus et convallis molestie. Nam dictum erat purus. Duis consequat elementum congue. Cras metus tellus, rutrum eget lorem a, posuere tristique nunc. Donec tincidunt ante at ligula aliquet blandit. Ut volutpat mi et ex tristique, a porttitor ante fringilla. Quisque feugiat turpis nec lorem mollis dictum. Integer vulputate libero quis neque pharetra, pretium viverra ex euismod.

Амбівалентність була характерною і для сприйняття самого вугілля, що поєднувало захоплення і страх – через визнання цінності, впливу на державну економіку і надзвичайно небезпечних, ризикованих умов видобутку. Ці опозиції бере за основу зрештою радянська пропаганда 20-30-х років, спрямована на розвиток важкої промисловості та ідею підкорення природи людиною. Вона формує традицію понаднормової праці та рекордних показників, де в центрі уваги опиняється героїчний та відданий державі робітник-ударник.

У контексті дослідження ландшафтів на думку спадає Мартін Поллак із текстом «Отруєні пейзажі», однак на відміну від нього, я не прагну виявити чи вказати на те, що тривалий час в історії було прихованим і замовчуваним. Натомість мені хотілося би поглянути на ландшафт як на символічний конструкт, навколо якого формується символічний вимір, виражений у мові та її структурах. Наскільки сьогоденна мова керована утвореними раніше опозиціями та відтворює їх? Одна з відвідувачок Лисичанського музею історії гірничої справи, жінка років 50, поділилась історією з музейною працівницею: «Мой внук недавно нашёл где-то на улице кусок угля и принёс домой. Такой он был красивый, что аж лизнуть хотелось. Блестящий. Полированный. Красивый». Серед інших зауважень, що мені трапилось почути в Лисичанську: «Наш уголь лёгкий, как древесина. Вот антрацит – совсем другой, дорогой» (Ніколай, активіст, член краєзнавчого гуртка в Лисичанську), «Для шахтёров все, что не уголь, – пустая порода», «Вам не сейчас приехать, а в сентябре нужно было. Сейчас – не сезон. В сентябре возле каждого дома в частном секторе – свой маленький террикон» (місцевий слюсар, представлятись відмовився). Сьогоденна опозиція поєднує офіційний ностальгійний пафос, звеличення робочої професії та розмови про екологічне виснаження регіону і жахливі умови праці. Назва цього есе та архіву, що його супроводжує, дослівно цитує один із відгуків в Google Maps щодо роботи деяких промислових підприємств в Україні. Своєрідна сучасна відповідь свідченням XIX століття, що так само об’єднує голоси мешканців міст та працівників заводів. Наприклад, рік тому Даніїл Громов написав про ТОВ «Краматорський завод металевих конструкцій» [орфографію збережено]: «Зарплата маленкая,инструмент(электрик) и спецовку не выдают. Но молоко,в отличие от нкмз каждый день свежее! На нкмз кроме ботинок ,сделанными зеками в днр и спецовки никуя не выдали!». І власне – відгук про комбінат «Азовсталь» від Володимира Жданова (рік тому): «Азовсталь» потроху перетворюється на степ, де бігають зайці, фазани, а дехто навіть бачив лисиць».

In commodo lectus imperdiet, convallis est ut, efficitur nisi. Nulla scelerisque sollicitudin aliquam. Vestibulum rutrum lacus et convallis molestie. Nam dictum erat purus. Duis consequat elementum congue. Cras metus tellus, rutrum eget lorem a, posuere tristique nunc. Donec tincidunt ante at ligula aliquet blandit. Ut volutpat mi et ex tristique, a porttitor ante fringilla. Quisque feugiat turpis nec lorem mollis dictum. Integer vulputate libero quis neque pharetra, pretium viverra ex euismod.