Перші роки музичного андеграунду в Україні. Між архівами, локальним фольклором та звучанням сьогодні

25 жовтня 2019 • Олександр Клочков

Спроби описати ранній український андеграунд/індепендент як явище довго не виходили за межі самвидавної преси та обговорень в інтернеті, але зараз, на фоні все ширшої експлуатації музики минулих десятиліть у поп-культурі та розширення музичних смаків публіки, незалежна сцена 1990-х також може розраховувати на хвилю популярності чи принаймні відродження інтересу.

У циклі матеріалів для проєкту Creating Ruin спробуємо поєднати записи й архівні матеріали, спогади та роздуми самих музикантів та представити їхню музику – як вона звучить та сприймається зараз.

Музичний андеграунд – збірне поняття на кшталт «стріт-арту»; в стороні від головних музичних течій, різні за витоками форми і жанри легко перетинаються чи змішуються. Надто в 1990-ті, коли розмежування жанрів і поняття формату ще не були усталеними. Тому, описуючи сцену, загалом споріднену з «незалежним роком», спробуємо окреслити її взаємини з іншими, менш очевидними музичними явищами.

Найбільш активним періодом був рубіж десятиліть, коли кількість подій та записів зростала пропорційно послабленню тиску з боку державних структур та появі нових можливостей. У 1986 році у великих містах УРСР реєструються рок-клуби – одночасно опозиційні та компромісні щодо контролю музики; а в 1989-90 роках уже з’являються можливості гастролей та видання за кордоном. Важко переоцінити значення контактів із незалежними сценами та лейблами Польщі, Німеччини та інших країн. Багато виконавців місцевого андеграунду й досі залишаються відомими переважно завдяки записам, виданим у ті часи поза межами України. У 1990-ті музика та утворена довкола неї тусовка продовжували грати роль мікрокосму, в якому можна було відчувати підтримку однодумців та творчо реалізуватися – на фоні тотальної непевності життя загалом. Було багато перетинів між музикою, візуальним та перформативним мистецтвом; між авангардом у межах класичної музики, експериментами з музичними традиціями Сходу чи популярними жанрами.

Головною відмінністю незалежних виконавців 1990-х була їхня музика, незручна чи зовсім непридатна для просування в місцевий шоубізнес, що саме починав зароджуватись.

З журналу «Положение дел»

Імена

Уявленням про український індепендент 1980-90-х як про самобутнє явище ми зобов’язані передусім сценам двох найбільших міст – Києва та Харкова, до яких додається кілька яскравих постатей та колективів з інших регіонів, щодо яких поки що важко скласти цілісну картинку через брак інформації. Оскільки за часів СРСР музиканти обертались у досить вузькому колі людей зі спільними інтересами, у кожному місті виникали гуртки, що об’єднували налаштованих на експеримент музикантів, які з часом створювали власні проєкти, іноді кардинально змінюючи стилістику.

Одним із перших і найбільш культовим з цікавих нам гуртів у Києві був «Коллежский Асессор», що виник ще на початку 1980-х як імпровізаційна формація «К.Г.Б.» (за прізвищами виконавців – Києвцев, Гойденко, Бутузов). Від спонтанного імпровізування ранніх записів їхня музика еволюціонує до більш драйвових концертних програм; помітнішу роль відіграють гітарні партії. З’являється назва «Коллежский Асессор». Згодом Бутузов та Києвцев започаткують власні проєкти, і на їхнє місце прийдуть музиканти з гуртів молодшого покоління.

В останні роки існування Союзу виникає опозиційне до київського рок-клубу об’єднання «Рок-Артіль», куди разом з «Асессорами» входять «Раббота Хо» та «ВВ». Спільного в трьох гуртів було небагато і об’єднання швидко розпалося. На межі 1980-х та 1990-х у Києві проводилося багато незалежних фестивалів: «Чорна Рада» (1990), «Полный гудбай» (1990 та 1991), «Музыка в стиле КИН» в однойменному театрі на Оболоні, «Dead End» (1992), концерти в «Косому капонірі» Київської фортеці.

«Коллежский Асессор» – матеріал зі сторінки гурту в інтернеті

У 1989-1991 роках один за одним утворюються «Цукор біла Смерть», «Ivanov Down», «Ярн» та «Шейк Хай Фай» – проєкти дуже цікавого кола київських музикантів, у творчості яких можна простежити в різних поєднаннях та варіаціях впливи авангардної класики, нойзу чи постіндастріалу, традицій європейського чи східного Середньовіччя. Згодом з’являються «Blemish» та «Вербахльос». У середині й другій половині 1990-х ці виконавці діяли в основному як хоумтейпери – вони самотужки записували й тиражували власну музику. Музика, як і склад учасників, коливались, змінюючись від однієї програми до іншої. Звісно, тут згадані й названі далеко не всі. Київська андеграундна сцена складалася з великої кількості дуже різних виконавців. Їх об’єднував радше спільний простір, знайомства та особистий підхід до творчості, аніж тенденції в музиці.

Своєрідним «розсадником» талантів для нової музики в Харкові слугували музичні зацікавлення та відкритість до експериментів Олександра Панченка, лідера гурту «Товарищ». Згодом більшість учасників, що були на той час учнями харківської музичної школи-інтернату й почали грати в досить юному віці, створили власні проєкти. Так виникають «Эльза», «Чужой», «Чичка Дричка».

«Ivanov Down в Харкові». З Архіву Сергія Мясоєдова

Більшість харківських нестандартних формацій входили до складу об’єднання «Новая Сцена», у межах якого проводилися фестивалі, організовувалися виступи в Харкові та інших містах, розповсюджувалися записи. Директор об’єднання Сергій Мясоєдов працював над залученням авангардних та нестандартних українських гуртів у контекст європейської незалежної музики. Завдяки виходу в Німеччині кількох касетних збірок та компакт-диска «Novaya Scena. Underground From Ukraine! 14 Bands From Kiev & Kharkov», англомовні слухачі іноді використовують назву об’єднання та згаданих збірок на загальне позначення всього українського індепенденту початку 1990-х, із чим навряд чи погодяться музиканти з інших міст.

За трьома великими фестивалями «Новая Сцена» (1988, 1990, 1992), останній з яких проводився також у Києві та Донецьку, проходить три фестивалі «Культ Модерну» (1994 – 1996), у програмі яких до музики додається візуальне та перформативне мистецтво.

Постер «Казми Казми» 1992 року, де використане фото С. Браткова

Євген Ходош та Сергій «Фагот» Михайлюта, «Казма Казма», 1994. Фото В. Уразовського з архіву Сергія Мясоєдова

Наприкінці 1990-го один із колишніх учасників «Товарища» та «Чички Дрички», Євген Ходош організовує «Казму Казму» – гурт із семи музикантів із розширеною духовою секцією, що поєднував оркестрові рішення та середньовічний мелос із чорним гумором й енергетикою авангардного року. Дуже скоро це став найпомітніший гурт харківського індепенденту. В середині 1990-х Ходош створює власну ініціативу – лейбл «Райська Насолода Біанки», де виходить цікава збірка «Сховайся», куди увійшли головним чином записи київських гуртів. У цей час найбільш успішним гуртом «Нової Сцени» стає чернігівська «Фоа Хока». Остання велика акція – фестиваль «Східний експрес» (1997), після чого «Новая Сцена» припиняє діяльність.

Найбільшим фестивалем незалежної української музики 1990-х була «Альтернатива», проведена в 1994 та 1995 роках у Львові. Зрозуміло, що з великої кількості гуртів не всі уособлювали експеримент та безкомпромісність. Утім, ідеолог та автор концепції Руслан Кошів визначав як мету фестивалю противагу тотальній комерції естради на користь незалежної музики та виконавців, які прагнуть створювати нове та небанальне. На «Альтернативі» виступали такі львівські гурти, як «999», «Пам’ятки архітектури» та «Неборок». Самостійним і, можливо, найяскравішим для нетипової музики Львова явищем були виступи Ігоря Цимбровського. Його ні на що не схожі імпровізації на роялі чи синтезаторі із заспіваною фальцетом модерною поезією згодом набувають більш наближену до пісенної форму, яку можна почути на єдиному виданому альбомі «Прийди Янголе».

Окрема сцена існувала в Одесі, де грали «Нормандия-Неман», «Мертвый Театр», «Кошкин дом» і де були свої фестивалі та телевізійні передачі про незалежну музику. В Миколаєві проходив фестиваль «Гітарний синдром», де виступали зокрема «Будни Модеста Павловича» з Миколаєва та «Реліктові Вантажівки» із Запоріжжя. Обидва гурти грали музику в дусі західного нойз-року із щільним звучанням та швидкими ламаними гітарними партіями.

Можна згадати незалежні гурти з Кременчука, Донецька, Івано-Франківська, Тернополя та інших міст. Багато хто з них виступав на львівській «Альтернативі». Окремий і зовсім маловідомий прошарок андеграунду 1990-х займала імпровізаційна музика. Виконавці могли існувати в контексті сучасної класичної музики чи авангардного джазу (Зморович, Нестеров, Яремчук), а могли й бути аутсайдерами. Ця велика і різнопланова тема майже не була висвітлена і потребує окремого дослідження.

Архівація та переосмислення українського андеграунду 1980-1990-х почалася вже на початку 2000-х, коли лейбл Едварда Сола «Quasi Pop records» видав низку збірок та записів. Разом з архівним матеріалом видавалися й нові проєкти музикантів.

Паралельно почалося стихійне обговорення теми в блогосфері, куди учасники музичної тусовки 1990-х викладали записи та матеріали. Згодом почали з’являтися статті в пресі, що в основному обмежувалися київськими гуртами. Особливо варті уваги публікації в самвидавному журналі «Аутсайдер». Окремі розділи книг музичного журналіста Олександра Євтушенка також присвячені гуртам, про які йшлося вище, але в цілому книги продовжують головну лінію музичної преси 1990-х, де формувалося поняття «радіоформат» у локальному варіанті для української поп- чи рок-музики.

Із кінця 2000-х починається робота Тетяни Єжової над фільмом про київську незалежну рок-сцену 1986-1995 років. Інтерв’ю з багатьма діячами київської сцени були змонтовані у двосерійний фільм «Дайте звук, будь ласка!» (2016-2017). В особистому блозі Тетяни та створеній для об’єднання колишніх учасників сцени групі на Facebook викладено величезну кількість архівних фото, записів та інших матеріалів.

Водночас поступово зростає інтерес до «українського андеграунду 1990-х» серед меломанів та «музичних археологів» з різних куточків світу. Їхнє уявлення про тогочасну незалежну сцену вже не окремих міст, а України в цілому, складається з вражень від найбільш помітних записів із доступних у мережі. Загальний фокус видається близьким до принципів Львівської «Альтернативи», польської «Коки», харківської «Нової Сцени» у 1990-х чи видань лейблу «Quasi pop» початку нульових – цікава передусім нетипова музика з авторським підходом поза жанровим чи місцевим контекстом.

За останні п’ять років з’явилося багато ретроспективних статей, біографічні матеріали англійською, польською та іншими мовами. Але ґрунтовного огляду сцени в цілому чи матеріалів, де простежувався б розвиток та зміни у творчості музикантів поза 1990-ми, досі не вистачає.

Відсутність інформації про виконавців (особливо поза київською сценою) спричиняє до великої кількості фактичних помилок і міфів у матеріалах, що з’являються в пресі. Тому актуальною була би публікація тематичних добірок документів та музичних записів, а також бесід із ключовими постатями сцени, що виходили б за межі стандартного інтерв’ю в популярному виданні. За посиланням перша з таких добірок – огляд музичних відео, де історія раннього музичного андеграунду в Україні представлена через доступні в мережі фрагменти.

Послухати можна тут і тут

Інші матеріали:

Стислий огляд київського індепенденту та добірка рецензій на характерні альбоми Києва 1990-х від Романа Піщалова

Історія українського андеграунду 1990-х у виданнях лейблу «Кока»