Дві редакції соціалістичної візії

25 жовтня 2019 • Марія Ткаченко

Жанр виробничого роману виник у часи першої п’ятилітки і виконував декілька функцій: 1) пояснював необхідність індустріалізації, соцзмагання; 2) пояснював різницю між роботою на приватного власника («пана») і державу («себе»); 3) створював «літописи» будов, реконструкцій заводів і фабрик республік; 4) закріплював нову лексику, якої раніше не існувало; 5) мусив словами комсомольців та парторгів пояснювати читачам, що є погано, а що добре, чому буржуазія завжди залишиться буржуазією і т.д.; 6) виконував розважальну функцію. Оскільки УРСР стикалась із чисельними спорудженнями нових виробничих об’єктів у часи індустріалізації, українська радянська література може запропонувати художній текст про значну кількість таких будов.

«Народжується місто» Олександра Копиленка є типовим текстом, написаним у жанрі виробничого роману на початку його формування. У центрі історії – побудова житлового масиву біля тракторного заводу. Хоча в тексті про це прямо не говориться, читачі всіх поколінь розуміли, що мова йде про будинки для робітників Харківського тракторного заводу. Головними героями роману є: головний інженер будівництва, ланкова, начальниця бригади, парторг, бригада комсомольців-штукатурників у ролі позитивних героїв, бригада «лінивих» спеців і професорська родина у ролі негативних. Такий розподіл ролей є типовим для цього жанру. Головний конфлікт розгортається навколо бажання протагоністів побудувати житловий комплекс за чотири роки, тоді як антагоністи хочуть максимально знизити ефективність, щоб… знизити ефективність (це не тавтологія, а мета). Річ у тому, що всі ударники праці намагались збільшити і прискорити побудову, тому що вірили, що соціалізм настане, коли вони за чотири роки виконають п’ятиліку, і говорили вони про це не в майбутньому, а в теперішньому часі. Тому свідоме уповільнення прирівнювалось до страшного злочину, адже воно відтягувало або унеможливлювало швидкий прихід соціалізму. Перше видання роману «Народжується місто» побачило світ у 1932 році, до офіційного проголошення переходу літератури на соцреалістичний метод творення мистецтва. Другої редакції роман зазнав у 1952 році на хвилі поновлення інтересу до «класичних» текстів цього жанру у зв’язку з повоєнною відбудовою, і її зробив сам автор, добре обізнаний із правилами соцреалізму (і пізнього сталінізму). Тож є один роман і два його видання: конфлікт, тема і герої однакові, проте різниця помітна і дуже показова. Її можна сприймати як різницю між радянським (ангажованим) мистецтвом до і після виникнення соцреалізму або як літературу, написану до репресій і повного згортання простору для творчих пошуків і після виникнення чітких правил, за порушення яких можна було отримати покарання.в.

Також обидві редакції дозволяють простежити трансформацію офіційного дискурсу та способів говоріння про жінок, сім’ю, іноземців, постать і роль начальника, робітничу етику та поглядів на, власне, побут робітників. Так, у редакції 1952 року будівництво житлового масиву постає як необхідна сходинка для будівництва соціалізму, адже наявність житла для робітників дозволяла покращити здоров’я і самопочуття, що зрештою призводило до збільшення масштабів виробництва. Житло розглядається абсолютно утилітарно – як місце для відпочинку після виснажливої праці, де тепло і чисто. Для творів цього жанру взагалі було типово «селити» героїв у поганих житлових умовах, де бруд, відсутність тепла чи води підкреслювалась, щоб ще дужче наголосити на самовідданості та стоїцизмі героїв соціалістичного будівництва, а тому досягнення чистоти й тепла у помешканні часто ототожнювалась із перемогою соціалізму. У тексті 1952 року на одній із нарад звучить фраза, яка дещо випадає з контексту. Так, один із доповідачів говорить про необхідність збільшення економії на будівництві та апелює до попереднього плану будувати теплі коридори між будинками, що загалом суперечить риторичній ситуації роману, адже все навколо – брудне, старе і мінімальне, а робітниці виходять на роботу в листопаді без взуття. Ідея теплих коридорів, які з’єднують різні корпуси будинків, дивна і нелогічна. Проте в першій редакції роману можна знайти пояснення. У промові, яка відбулась на тій самій нараді, доповідач не лише говорив про необхідність прискореного темпу будівництва та економії, але й доволі докладно виклав популярні та ідеологічно правильні погляди про соціалістичне місто на той час:

«Крім того, за проектом, всі будинки кожного житлокомплексу повинні з’єднуватися один з другим критими, світлими коридорами. Ці коридори коштували два з половиною мільйони карбованців на кожний житлокомплекс.

-        Я не розумію – навіщо це? Звичайно, прекрасно, що матері-робітниці зможуть теплими коридорами пройти в дитячі ясла, а мешканці ходити один до одного і в їдальню, і в клуб чи кіно, не виходивши надвір. Але ця зручність нам обійдеться надто дорого… І.. вибачте за ці слова, ми не такі пани, не такі кволі, щоб боятися зайвий раз пройти тротуаром і в ясла, і в клуб… Ми будуємо соціалістичне місто, місто нового колективістичного, усуспільненого побуту. В цьому місті все буде для всебічного обслуговування мешканців. Зокрема харчування. Фабрики-кухні готуватимуть їжу, фабрики-пекарні хліб. Гарячу їжу завжди можна мати в їдальнях і буфетах. Навіщо ж нам в кожному приміщенні класти пічку? А порахуйте, скільки грошей треба на самі пічки… За моїми підрахунками, на кожному житлокомплексі, цебто на кожних десяти будинках, держава зможе зекономити на всьому понад три мільйони карбованців. За півтора року на перших п’яти житлокомплексах п’ятнадцять мільйонів карбованців. Товариші, подумайте, на скільки часу ця економія наближає нас до соціалізму!»[1]

Оскільки друга редакція побачила світ під час післявоєнної відбудови, економія коштів сприймалась не так як можливість рвучко прискорити перемогу соціалізму, але як необхідна раціоналізація виробництва. Окрім того, друга редакція спиралась на інші ідеологічні засади, які відкидали будь-яку думку про необхідність максимально звільнити жінку від домашнього побуту й хатніх обов’язків, тоді як героїні в першій редакції доволі часто говорять про смерть сім’ї і ненависть до «пічки». Таким чином, відмова від теплих коридорів у часи першої п’ятилітки сприймалась як поступки від великої мети повної емансипації задля прискорення настання соціалізму, тоді як відмова від тих самих теплих коридорів у часи другої редакції була критикою марнотратства та бажання покращити комфорт.

У романі ще раз виникне розлогий опис ідеального соціалістичного міста майбутнього. Так, друга редакція створювала світ, у якому між будинками та заводом є велика частина зелених насаджень, адже «найкращий фільтр повітря – рослини»[2], а інфраструктура житлового району дозволяє отримувати різноманітні послуги безпосередньо на місці. У цьому аспекті перша редакція не надто відрізняється від пізнішої версії, проте в ній ідеться про колективізацію побуту – план реорганізації приватного життя громадян Союзу, від якого згодом повністю відмовились:

«В Стальгороді весь побут колективізований. Зверніть увагу, не буде колективізований, а вже – тобто перші будинки, зведені цими робітниками не містять кухонь чи місць для прання. Не доведеться думати ні про їжу, ні про дітей, ні про пральню. Робітник повертається з роботи, і в його розпорядженні бібліотека й фізкультурна зала, парк і наукова лабораторія»[3].

Очевидно, що перша редакція, заперечуючи необхідність приватного побуту (кухня-пральня), мала на увазі не лише відмову від цих приміщень у квартирах, а скасування необхідності жінкам виконувати додаткову роботу, окрім основної. Герої першої редакції негативно говорять про шлюб і пов’язують його з жіночою несвободою, міщанською вигадкою та нерівністю. Друга редакція відмовляється від таких радикальних ідей і намагається максимально акуратно «витерти» пам’ять про них із тексту. Водночас основне завдання жінки в цій країні на момент воєнної перебудови все одно пов’язувалось з роботою на будівництві чи виробництві. Так, і в першій, і в другій редакції зображено вагітну кухарку, яка відразу після пологів повертається до роботи, а немовля тримає в чемодані під робочою поверхнею. Різниця полягає в тому, що в першій редакції її поведінкою всі захоплюються і вбачають у цьому не лише любов до праці та віру в перемогу соціалізму, а й радикальне вивільнення від побуту та традиційних уявлень про жіночу роль. У другій редакції роздумів про радикальне вивільнення немає і захват від її рішучості повернутись на роботу зменшився.

Критики радянської літератури вимагали від літераторів звертати увагу на класові конфлікти в межах кожного художнього твору. Часто критики сварили авторів за неможливість правдоподібно передати такий конфлікт або ж тотальне нерозуміння його суті та способів зображення. Перша редакція «Народжується місто» виникла тоді, коли не було стабільних сцен для показу класового конфлікту, тому в ранніх текстах жанру виробничого роману можна знайти доволі небанальні приклади показу ницості буржуазії та їхньої внутрішньої ворожості не лише до ідеї комунізму, а й до звичайних людей (пролетарів). Одна з протагоністок роману походить із інтелігентної родини, яка займала вигідне положення в суспільстві за попереднього режиму і зуміла не втратити своїх статків та посад за нового. Проте вся родина, окрім героїні, відчуває ностальгію та біль за втратою соціального капіталу – нова країна проголосила всіх однаковими, а тому ніхто більше не кланяється й не боїться ні професора, ні його сина, високопосадовця у тресті. Цей біль за втратою і внутрішня зневага до людини (хоча в романі йдеться про людину-робітника, марксистська етика говорить, що відсутність поваги до робітника дорівнює відсутності поваги до людини як такої) оприявлюється через умисне уповільнення будівництва керівництвом тресту, а також через пародіювання і висміювання робітників та їхніх звичок. Різниця між монологами брата героїні у двох редакціях разюча. У першій він критикує бажання партії побудувати хороший будинок для робітників:

«Слухай, ви вже закінчили той знаменитий будинок, де буде зосереджений увесь соціалізм? Дуже цікавий будинок. Поясню тим, хто не знає. За проектом він виглядає так: заходить представник робітничого класу у великий вестибюль, прикрашений пальмами, квітами та іншою декорацією. Тут стоять меблі м’які, столики. Приходить ударник Ванька Зуб побачити свого друга і приятеля, щоб поговорити з ним про соціалізм. Але другий ударник Костя Задріпа позапланово шиминув нашого друга ножем під ребро, вирішаючи проблему нового побуту, бо Ванька Зуб одбив у нього дівчину Маньку. Далеко бігти по меддопомогу не треба. Тут у цьому самому вестибюлі є двері в прийомну лікаря, що зробив перев’язку ударникові. Тоді герой Ванька йде нагору по широках східцях пообідати в соціалістичній їдальні. Сідає за стіл в цій робкоопівській жральні і їсть соціалістичне їдло, після якого загартоване нутро хапає така нудота, що ударник біжить на балкон. Навколо всього поверху йде балкон, з якого Ванька швиденько ригає, відповідно матюкаючи тих, хто почастував його їдлом. Тепери бідний представник передового загону робітництва хоче собі щось купити. Прямо з їдальні він іде по східцях, засланих килимами, плює на них, звичайно, витирає об них ноги і заходить в прекрасно обладнану крамницю, де чого тільки немає: мила немає, хліба немає, ковбаси немає, цигарок немає, цукру немає, навіть гудзиків немає. Але все ж таки по книжці ударника наш герой купує цілий коробок зубного порошку і задоволений іде додому з ентузіазмом на лиці. Ну, чим не соціалізм?»[4]

У другій редакції цей монолог скоротили:

«Глузливо, цинічно підхихикуючи, Всеволод почав розповідати про будинок культури в новому місті. Цей будинок буде чудово побудований і обладнаний. Там буде навіть сцена, де театри зможуть ставити вистави. Звичайно – паркетні підлоги, люстри, бархатні й шовкові завіси, дорогі меблі.. - І для кого ж це все?.. - вигукнув раптом Всеволод.

Він навіть підхопився з місця і давай показувати, розігрувати сценку, як поводитимуться робітники в своєму палаці культури…»[5].

Ці цитати засвідчують зміни не лише в імагології, але й у просторі свободи автора зображувати реальний об’єкт критики і класової боротьби. Тобто на початку 1930-х буржуазія сміялась із ідеї дати звичайним людям м’які меблі і крамниці в будинку, тоді як образ буржуазії, яким він був після Другої світової війни, мусив висміювати ідею дати робітникам театр. З одного боку, «ворог» «подобрішав», а з другого, жарти ворогів робітників про відсутність базових товарів у крамницях як свідчення перемоги соціалізму не могли лунати після 1930-х років.

У першій редакції велику роль відіграють німецькі спеціалісти, яких запросили на роботу за контрактом. Вони працюють на будівництві й намагаються пізнати нову країну та нову радянську людину. Копиленко створив образ двох німців, один із яких має симпатію до комунізму, а тому багато запитує та є ретранслятором ідей для свого колеги, який відкидає думки про успішність цього проєкту і постійно наголошує, що будівництво соціалізму і розмови, які його оточують, не визначають дійсність; він думає, що голод за товарами є центральною рисою життя у Союзі. Перша редакція надає місце для обширних роздумів як німця, так і інших героїв про роль суконь, взуття і меблів у житті робітника. Друга редакція мовчить про ставлення героїв до речей і не містить жодних іноземних спеціалістів. У 1952 році не потрібно було пояснювати так інтенсивно, що таке соціалістична країна, соцзмагання та необхідність праці.

Перша і друга редакція роману «Народжується місто» Олександра Копиленка є показовим прикладом жанру виробничого роману, де розповідаються однакові історії, які містять велику кількість однакових діалогів та описів. Проте лише друга редакція є твором соцреалістичного мистецтва, що дозволяє через порівняння з першою зрозуміти, як мистецтво після проголошення методу соціалістичного реалізму «забуває» і відходить від ідей раннього періоду СРСР. Відходить не тому, що ідеї реалізовані або розвінчані як некорисні чи непотрібні для (перемоги) комунізму, а лише тому, що офіційна лінія партії відредагувала певні дискурсивні політичні практики. Окрім того, «Народжується місто» як текст у жанрі виробничого роману дозволяє простежити процес формування міфу про індустріальний об’єкт.

Покладатись на літературу цього жанру як на літопис не варто, адже вона не є історичною і завжди виконувала певне завдання партії. Окремою проблемою постає неможливість зрозуміти, як потрібно інтерпретувати героїв, їхні емоції і вчинки, адже сучасна дійсність не надає необхідний досвід для прочитання цих текстів так, як того бажав автор і практикували перші читачі. Тобто з позиції сучасного українця складно зрозуміти, чи відчували перші читачі класову ненависть до антагоністів, як сильно співчували протагоністам та переймались виконанням того чи іншого плану. Також книжка не допомагає зрозуміти, чи існував емоційний зв’язок між першими читачами й героями роману. Проте дві редакції роману «Народжується місто» Копиленка дозволяють простежити зміни дискурcів у межах офіційної політики Радянського Союзу.

[1] Копиленко О. Народжується місто / Вид. 7-е. – К.; Харків : Держлітвидав, 1935. – С. 84-85.

[2] Копиленко О. Народжується місто. – К. : Держлітвидав УРСР, 1956. – С. 179.

[3] Копиленко О. Народжується місто / Вид. 7-е. – К.; Харків : Держлітвидав, 1935. – С. 208.

[4] Там само, С. 58-59.

[5] Копиленко О. Народжується місто. – К. : Держлітвидав УРСР, 1956. – С. 55-56.

-

Література:

Копиленко О. Народжується місто / Вид. 7-е. – К.; Харків : Держлітвидав, 1935. – 215 с.

Копиленко. О. Народжується місто. – К. : Держлітвидав УРСР, 1956. – 204 с.

Зображення на заставці: Схема забудови житлового масиву соцмістечка ХТЗ. Фото з сайту: http://the-past.inf.ua/list-3-3-8.html