Wyczółkowski_1

Біле золото (ніхто з нас - не острів)

25 жовтня 2019 • Ларіон Лозовий
Цей текст є продовженням авторського зацікавлення в економічній історії Центрально-Східної Європи, зокрема в періоді індустріального й культурного піднесення, що охопило Російську Імперію завдяки її «аграрній потузі» – цукровому буряку. На відміну від попередніх розвідок [1], мені хотілося поглянути на впливи цього біржового товару у всесвітньо-історичному вимірі. Як один із перших товарів масового вжитку, що вироблявся в різних частинах світу, він посприяв формуванню понять глобального ринку та вільної торгівлі – у тому вигляді, що ми знаємо дотепер. Своєю чергою, конкурентна філантропія стала невід’ємною частиною ідеології підприємницького успіху, притаманної новому класу індустріальної буржуазії. А її побічним наслідком стала нескінченна гра безкорисливості й меркантилізму, а також взаємне узалежнення робітників культури та магнатів великої індустрії.

In commodo lectus imperdiet, convallis est ut, efficitur nisi. Nulla scelerisque sollicitudin aliquam. Vestibulum rutrum lacus et convallis molestie. Nam dictum erat purus. Duis consequat elementum congue. Cras metus tellus, rutrum eget lorem a, posuere tristique nunc. Donec tincidunt ante at ligula aliquet blandit. Ut volutpat mi et ex tristique, a porttitor ante fringilla. Quisque feugiat turpis nec lorem mollis dictum. Integer vulputate libero quis neque pharetra, pretium viverra ex euismod.

«Біле золото»

THIS IS A SAMPLE HEADING STYLE 1

Цукровий буряк. Аграрна потуга нашої епохи. Він вбирає енергію сонця, сповнюється вуглеводнями так швидко й повно, як не може жодна інша культивована людством рослина. Його вплив сягає далеко за межі сільського господарства. Із часу відкриття цей непримітний овоч визначатиме долі держав та державців, колоній та метрополій, порядків старих та нових. Там, де з’являються його посіви, шириться культурне піднесення. Той, хто контролює цей ресурс, здатен підважувати чинні порядки та встановлювати свої.

Дивовижна історія цукрового буряка починається в XVI столітті, з першими дослідами європейських алхіміків над буряком звичайним та його цукроносними властивостями. Перетворення алхімії на наукову практику прискорює ці пошуки. У 1747 році берлінський професор Андреас Марграф, один із перших хіміків модерної доби, виділяє зі столового буряка солодку кристалічну субстанцію. І хоча за смаковими якостями вона не поступалася цукру з тростини, Марграф не бачить практичного застосування для свого відкриття. Однак його учень Франц Ахард виводить новий тип буряка з підвищеним вмістом цукру й засновує в Сілезії першу європейську цукроварню. Від початку свого існування цей овоч виявляється вплутаним у велику політику. В роки Наполеонівських війн Франції стає все складніше імпортувати тростинний цукор з колоній через морську блокаду, влаштовану британським флотом. Ціни на цей уже звичний публіці продукт починають стрімко зростати. Натовп, обурений тим, що солодощі знов стають привілеєм багатіїв, виходить на вулиці Парижа. Тому Наполеон вирішує налагодити виробництво вдома й інвестує мільйони франків у розвиток місцевої цукрової індустрії. Вона відповідає бурхливим розвитком. Франція швидко втамовує нестачу «білого золота» й готова продавати солодкий продукт на сусідніх ринках.

Новини про успіх цього починання ширяться континентом. Не мине й десяти років, як у Російській імперії вийдуть перші урядові циркуляри про заохочення власного промислового буряківництва. Осередком нової аграрної потуги стане центральна Україна, з її м’яким кліматом та придатною для цієї культури землею. Успіх першого заводу, що запрацював у Макошині, виявиться передвісником справжньої цукрової лихоманки, що охопить Наддніпрянщину. Після селянської реформи 1761 року постає новий клас аграрних підприємців, що скуповують землі розорених поміщиків і запекло змагаються між собою у видобутку «білого золота». З часом вони починають розуміти переваги гуртування перед конкуренцією: рафінери першої хвилі вирішують об’єднатися проти нових гравців, принаджених щедрими прибутками, що дарують бурякові лани.

Так виникає Всеросійське товариство цукрових заводів – синдикат, що об’єднав найбільших виробників імперії. Керівну роль у ньому грають магнатські роди України (Бобринські, Терещенки, Харитоненки, Бродські), а головне управління розташовується в Києві, новопроголошеній «цукровій столиці». Галузь стрімко монополізується й дуже швидко майже все буряківництво опиняється в руках п’яти найбільших сімей. Саме їм випаде вести вітчизняну цукрову індустрію від перемоги до перемоги й змусити заговорити про себе в Європі, диктуючи власні умови на найбільших закордонних ринках. Царський уряд також відчуває, як сила рафінерів зростає. Розуміючи зв’язок між благополуччям казни та обсягами цукрового акцизу, він щедро обдаровує їх дворянськими титулами та міністерськими портфелями. Це дозволяє магнатам відкрито чи потайки визначати економічну політику держави. Білий овоч, що наливається сонцем у лісостепах України, стає чимось більшим за джерело вуглеводнів. Контроль над «буряковою смугою» обіцяє чимало влади тим, хто наважується за нього змагатись.

In commodo lectus imperdiet, convallis est ut, efficitur nisi. Nulla scelerisque sollicitudin aliquam. Vestibulum rutrum lacus et convallis molestie. Nam dictum erat purus. Duis consequat elementum congue. Cras metus tellus, rutrum eget lorem a, posuere tristique nunc. Donec tincidunt ante at ligula aliquet blandit. Ut volutpat mi et ex tristique, a porttitor ante fringilla. Quisque feugiat turpis nec lorem mollis dictum. Integer vulputate libero quis neque pharetra, pretium viverra ex euismod.

Leon_Wyczółkowski,_Kopanie_buraków
Леон Вичулковський, Врожай буряку I, 1893

Image caption: Integer vulputate libero quis neque pharetra, pretium viverra ex euismod.

Своїм дивовижним успіхом українське цукроваріння завдячувало не лише щедрій землі, але й тверезому розрахунку фабрикантів. Ефективність виробництва досягалась працею найманих переселенців. Кожний неврожайний рік змушував іти на заробітки мільйони зубожілих і безземельних селян. Вони вирушали з менш родючих губерній на чорноземний південь імперії, що переживав бум цукрової індустрії. Ці люди надовго залишали рідні місця, роками мандруючи від цукроварні до цукроварні, готові працювати в найтяжчих умовах. Повірений Товариства братів Терещенків так писав своїм господарям: «Для найму робітників відправив двох вербувальників. Мені пишуть з Воронезької губернії, що завдяки неврожаю на хліб можна найняти більше сотні душ робітників – за невисоку платню» [2]. До того ж магнатам усміхається муза прогресу: вдосконалення технологій обробітку буряка робить цукроваріння менш трудомістким і дозволяє замість чоловіків наймати жінок та підлітків, чия праця була вдвічі-втричі дешевшою. Отже, темпи виробництва нарощуються, а бурякові лани охоплюють усе більше наддніпрянських земель. Потоки «білого золота» невпинно збільшуватимуться й скоро в імперії забракне людей, спроможних його купувати. Адже рафінери не поспішатимуть знижувати ціни й перетворювати цукор на продукт масового вжитку. Наприкінці ХІХ століття Російську імперію охоплює перша криза цукрового перевиробництва й кілька років поспіль мішки з нерозпроданим «білим золотом» псуватимуться на на залізничних станціях.

Ніхто не острів

Намагаючись впоратись із цією кризою, царський уряд починає заохочувати вивіз цукру в європейські країни. Для того щоб конкурувати із західними виробниками, товар мав експортуватися за демпінговими цінами, що ледь покривали витрати. Ці збитки компенсувала держава, що видавала магнатам грошові премії й різноманітні заохочення за вивіз цукру. Експорт «білого золота» став надзвичайно вигідною справою, спричинивши справжню лихоманку. Європейські країни були змушені шукати відповіді навалі дешевого цукру з України, преміювати власні виробництва, додаючи жару в цей і так «перегрітий» сектор індустрії. Криза надвиробництва поступово стає світовою й мільйони тонн нереалізованого цукру нагромаджуються на складах. Стурбовані цими симптомами, провідні держави-виробники Європи укладають у 1902 році в Брюсселі особливу конвенцію.

Новостворений європейський Цукровий союз був дивним утворенням, що випередив свій час. Він мав опиратись державному протекціонізму й регулюванню експорту, що викривлював «природну» ціну товару і втягував виробників у демпінгові перегони. Такій практиці був протиставлений ідеал «вільної торгівлі», що, на думку учасників, регулював би весь світовий ринок, а не лише його окрему частину [3]. Відмовляючись видавати своїм виробникам премії за експорт, держави-підписанти відгороджуються тарифним бар’єром від сусідніх країн, що не хочуть грати за новими правилами. А також шукають тіснішої інтеграції між собою, узгоджуючи правила за спільним взірцем. Постійна комісія Цукрового союзу отримує нечуваний контроль над рішеннями окремих країн щодо того, як давати раду їхнім промисловостям. Багато хто починає вбачати в цьому зазіхання на національний суверенітет. Множаться побоювання, що відтепер правила диктуватимуться цукровими технократами з Брюсселя, цими апологетами невпинної глобалізації та вільної торгівлі. На диво знайома історія, чи не так? Дійсно, багато хто вважає цей інтеграційний проєкт за прабатька Європейського об’єднання вугілля і сталі, нині знаного як Європейський Союз. У ньому починають проглядатися обриси майбутньої економічної «фортеці Європа».

Lozovoy_white gold2
Герблок, Тепер ми - мешканці Європи, 1951

Російська імперія, з її внутрішнім ринком, монополізованим синдикатами й технічно відсталим виробництвом, не змогла пристати на нові умови. У 1902 році біржі Британії вперше й на довгий час закриваються для цукру з українських ланів. Втративши європейські ринки, що поглинали половину експорту, Російська імперія почала шукати нових місць збуту. Арсенал цукрової дипломатії спрямовується на близькосхідний та центральноазійський регіон, новий осередок імперського інтересу. Тим часом населення царської Росії продовжує сплачувати ціну за ігри уряду й синдикатів на міжнародній експортній шахівниці. Вартість цукру на внутрішньому ринку штучно утримується на абсурдно високому рівні. Що б там не казали красномовні устави, цукровий синдикат був скликаний із єдиною метою – підтримувати монопольні, завищені ціни. Згуртувавшись, рафінери почали штучно обмежувати власне виробництво й довільно регулювати вартість «білого золота», гарантуючи собі нечувані прибутки.

Водночас цукор задешево експортується до Європи, змагаючись із продукцією з набагато краще оснащених заводів. «Недоїмо, однак вивеземо» – казали в народі в ті роки. Мешканці Києва платять за цукор, вирощений на рідних полях, втричі дорожче, ніж він продається на світових біржах. Складається унікальна ситуація, коли споживання цукру в одній із найбільших країн-експортерів було набагато нижчим, ніж у заможній Британії. Дешевий і доступний цукор змінює уявлення про західноєвропейську дієту: споживання солодкої їжі на ходу перестає вважатись вульгарним і на Всесвітній ярмарці 1904 року дебютують напої Dr.Pepper та Coca Cola. В Росії ж політика контрольованого «цукрового голоду» десятиліттями застосовується до населення імперії за згодою уряду та синдикатів.

Прагненням громадських користей

Щоб якось підсолодити цю прикрість, цукрові магнати вносять щедрі пожертви на благодійність та культуру. Вони засновують, розбудовують, реставрують університети й гімназії, школи й бібліотеки, собори і храми, будинки народної творчості, товариства грамотності, музичні училища та концертні зали, консерваторії й театри, притулки та лікарні. Особливо прихильно магнати ставляться до сфери мистецтв. Відчувши смак до збирання художніх цінностей, вони скуповують сенсаційно дорогі лоти на аукціонах Відня, Мадрида й Парижа. Завдяки амбіціям рафінерів до Києва вперше потрапляють шедеври раннього Відродження, іспанської Золотої доби й нідерландського живопису. Новіші європейські віяння – творчість Гогена, Сезанна, Матісса – також не лишаються осторонь їхньої уваги. Тисячі полотен, зібрані в розкішних особняках Терещенків і Ханенків, згодом відкриються погляду городян. Приватні виставкові зали стануть художніми музеями, що не поступатимуться європейським.

Кияни із подивом і вдячністю помічають зміни, що відбуваються у «цукровій столиці». «Біле золото», видобуте мільйонами натруджених копійчаною роботою рук, стрімким потоком струменить на експорт і повертається громаді у вигляді міських вигод та культурних цінностей. Хіба не славне перетворення? Видатні рафінери, особливо молодші нащадки цукрових династій, стають відомими публіці насамперед як меценати та віддані поціновувачі мистецтва. Вони товаришують із творчою богемою, влаштовують аукціони робіт улюблених митців, стають почесними членами художніх академій. Здається, вони вдаються до підприємництва ніби неохоче й керуються прагненням до громадської користі, а не власної наживи. Нечувані статки магнатських сімей уже сприймаються як щось належне, а їх невпинне примноження – як дія невідворотної сили, віддяка долі за безкорисливість. Із роками зв’язки взаємної вдячності та покровительства між діячами культури й цукровими промисловцями лише міцнішатимуть.

Вочевидь, ця культура змагальницької благодійності не була винайдена українськими магнатами, однак запозичена в інших цукрових метрополій – насамперед у Британії. Тамтешні промисловці, як-от Генрі Тейт, довго й пристрасно колекціонували живопис і демонстрували надбання обраній публіці у власних помешканнях. Пізніше цей підприємець передасть свою колекцію громаді, профінансувавши будівництво галереї, що стане прототипом музейної збірки модерного зразка. Тейт відзначатиметься не лише вишуканим смаком, але й вільнодумством, підтримуючи якщо не словом, то ділом різноманітні починання у сфері публічної освіти, релігійних свобод та прав жінок.

Материнська фабрика

Утім, ці культурні вигоди губилися в бентежному гаморі пізньовікторіанської епохи – часу ринокової експансії й торговельних війн, що виявляли тендітну взаємозалежність центру й периферії. У Ліверпулі – місті, що постало завдяки культивації цукрової тростини, цієї «питомо рабовласницької культури» у віддалених частинах світу – суперечності відчувалися особливо гостро. Наприкінці ХХ століття змій вільної торгівлі нарешті вкусив себе за хвіст: великі цукроварні, взірці британської індустріальної потуги, стали асоціюватись із комерційним збитком і соціальною напругою. Ймовірно, причиною цьому стало долучення Великобританії до Європейського економічного співтовариства й повне відкриття місцевого ринку для постачальників із континенту. Спільна аграрна політика ЄЕС підтримувала бурякове цукроваріння субсидіями, захищаючи місцевих виробників. Годі й казати, що це посилювало негаразди периферійних країн, досі залежних від виробництва цієї культури. Хіба таке співжиття риторики вільного ринку й бар’єрів, що зводяться навколо світових метрополій, не є цинічною відмовою колишнім колоніям у шансі на розвиток? Утім, у світі «білого золота» немає місця моральним імперативам. Таксономічне розрізнення між буряком і тростиною досі слугує вододілом центру й периферії, відставання й модернізації, першого й третього світу. Втім, ніхто не острів – глобалістські міркування відгукнулися кризою в одній з колишніх імперій, що не встигла зректися тростини.

Lozovoy_white gold
Цукроварня Тейт і Лайл після закриття

«Материнська фабрика» в ліверпульському районі Мерсісайд, що її звали окрасою корони династії Тейт, була остаточно закрита в 1981 році, майже через сто років після заснування. Загроза звільнень протягом десятиліття тяжіла над робітниками. Важливість підприємства для містян було важко переоцінити: півтори тисячі сімей працювали на фабриці, нерідко у трьох поколіннях поспіль, від діда до онука. Її закриття пробило діру в спільноті, обернулося просторовоим та емоційним спустошенням. Рон Нун, дослідник робітничих рухів, наводить свідчення Джона Макліна, профспілкового лідера на прізвисько Писар: «Частина тіла нашого міста кинута вовкам на поживу, в ім’я Спільного Ринку, в інтересах ненаситних людей» [4]. Цікаво, що зламати хребет цій істоті наважився ніхто інший, як тетчеристський міністр аграрної промисловості, за сумісництвом – один із директорів компанії Tate & Lyle. Втім, вона загинула не без спротиву: профспілковий рух робітників Мерсісайду хоча й завершився «славетною поразкою», став нечуваним досвідом організації та піднесення. І залишив по собі численні свідчення вдячним історикам, що досліджують повсякдення й гіркий досвід робітничого класу в тетчеристській Британії. Пізніше Рон Нун організує особливе «святкування» з нагоди 25-річчя вручення робітникам цукроварні перших повідомлень про примусове звільнення. Цю комеморацію відвідає чимало колишніх працівників, уже літнього віку. Подія відбуватиметься за підтримки Департаменту зв’язків із громадськістю компанії Tate & Lyle [5]. Документальний фільм про профспілкову боротьбу буде показаний у кількох художніх інституціях, зокрема в галереї сучасного мистецтва Tate, розташованій у ліверпульській гавані на березі річки Мерсі.

[1] http://cargocollective.com/lozovoy/beetroot-revolution
[2] Панкратова. A.М. Пролетаризация крестьянства и ее роль в формировании промышленного пролетариата России (60-90-е годы XIX в.) // «Исторические записки», № 054 (1955). – М. : Издательство Академии наук СССР.
[3] Fakhri, M. Sugar and the Making of International Trade Law. – Cambridge University Press, 2014.
[4] Noon, R. 30 years ago TODAY, 90 day Redundancy Notices were served on Love Lane Refinery workers // Love Lane Lives, January 22nd 2011
[5] Noon, R. A Bitter Sweet Public History Project // Love Lane Lives, October 27th 2019
Використані зображення:
Леон Вичулковський, Врожай буряку I, 1893 (Джерело)
Герблок, Тепер ми - мешканці Європи, 1951 (Джерело: The Washington Post. 25.03.1951. Washington. Copyright: (c) The Washington Post)
Цукроварня Тейт і Лайл після закриття, ранні 80-ті. (Photo © Dave Sinclair. Джерело 1, джерело 2
Wyczółkowski_2

EN | UKR